Люко Дашвар
Вперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика-Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і його. Леніна. А хотілося - маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір.
З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали і я не знала, як з цим жити.
Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато. Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки
відповідала, что найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата.
Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш - надзавдання у будь-якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама - незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата.
У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір ї цілих сорок п`ять хвилин. Розкіш! І
я би вимолила у батьків ту довідку, та - «на панщині пшеницю жала.» І книжка у батьківській бібліотеці - «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів.
Клас п`ятий, шостий - далі було! Як у всіх. Дві вищі освіти - Одеський інститут легкої промисловості (інженер-механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління) У журналістиці з 1986 - це за покликом. Лінотипи, метранпажі - я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп`ютери?! Ювелірна ручна праця - регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після - такий кар`єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би - шкребися по тій драбині. Звільнилася - перехрестилася. Ні,чиновцництво таки - стан душі. І я заснувала свою газету. Дві. У
Херсоні. Реклама - гут! Соціальні проблеми - жах! Політика - «голосуйте за.» А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день
Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя - реалії регіональної журналістики.
З початку? Інші невідомі порадили - ідь краще. Нове тисячоліття моя сім`я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал - двісті баксів і старий комп`ютер. Попереду - будь що за
примхами уяви. Земляк-херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!» Бережи його, Боже! Як впряглися.
У 2001-ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря». Найемоційніші часи. По селах. А листи. Рубрику вигадала - «Пам`ятаю все життя». Хитро - аби людина
розповіла про єдиний факт, який буде пам`ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати -
неможливо.
Забути - не виходить.
Потім журнали - від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це - позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво - писати сценарії для кіно. Порилася у
старих файлах - за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською?
З 2006-го займаюся тільки цим - пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези - що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?
Дочка українського олігарха Олексія Ординського Руслана, 17-річна розумниця і красуня, яка ось вже 10 років не бачила батьківщину, тому що мешкала з батьками у Англії. Та раптом у неї спалахнули патріотичні почуття. Вона сказала, що хоче повернутися на рідну землю, щоб зробити для неї щось корисне. Їй було важко пояснити батькам, чому вона на це зважилася, але все ж таки вона досягає свого, і батьки відправляють її
до Києва з чотирма охоронцями і грошима на покупку рідної землі. Їй пропонується земля, яка перетворилася на котеджне селище «нових українців». Але Руслана хоче землі, «оспіваної легендами»...
От 16 лет
У селі все провсіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше - палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра.
Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить...
Чи можна досягти успіху, не зрадивши себе?
Люба впевнена, що так. Вона вчиться, працює в заможній родині і навіть змогла приборкати нахабну господиню.
Але несподівано перед дівчиною постає вибір - залишатися гордою і самотньою чи бути поруч з коханим хлопцем, мати якого - та сама жінка, в якої вона працювала...
Подписаться на:
Комментарии к сообщению (Atom)
Комментариев нет:
Отправить комментарий